Після війни в Недригайлівську школу ходили учні з Червоної Слободи, Перетічок, Сакунихи, Курманів, Засулля, Кулішівки, Іваниці, Деркачівки. Мої однокласники приходили з Дремів і Терешок, з Баби і Березок, з Зеленого й Діброви. А ось Петро Федорченко ходив до школи з Бродка. Він добре знався на риболовлі, кавунах і говорив, що кожного року першим пробував ранні огірки. Адже він жив, за висловом його земляка Василя Яковича Стецюри, у «недригайлівській Швейцарії». Як він пояснював, на Бродку створюється природний «парниковий ефект», в них немовби тепла, сонця й вологи було більше, ніж в інших сусідніх селах. А головне – Сула зі своїми крутими берегами, на яких бродяни висадили яблуні, груші, абрикоси, горіхи. І все це цвіло, гуло бджолами, плодоносило й до городини щедро додавало врожай садів.
Зараз і Сула вже не та, і теплиці – штучні, а від колишніх садів височіють старі груші-лимонки, поодинокі розлогі яблуні, а в лісі можна набрести на горіхове чи абрикосове дерево.
А ось Петро Федорченко, як і раніше, живе на Бродку, тільки звуть його вже Євлампійовичем. Йому вже за сімдесят. Любить випити чарчину і згадати «дела давно минувших дней». Його спогади – барвисті, соковиті, з присамаком гіркого перцю, в`язанки якого висять під стріхою сараю, з великою долею житейської мудрості та історичної правди.
Одного разу зустрічаємося на недригайлівському базарі, де Євлампійович проводить «політінформацію» зі своїми товаришами, яких прийнято тепер називати « діти війни».
Вітаємося і він говорить: «Заїжджай, линок пішов. А ти чув, що «нема риби, як линина, нема м`яса, як свинина». Та є й настояна на перці горілочка. Гарно йде й до линини, і до свинини. А сочок березовий уже кисленький та з погреба. Цвіте калина, буяють трави, гудуть бджоли – тож і душу порадуєш, і «празник живота» зробиш».
У Євлампійовича я бував не раз і хлібосольність його оселі добре знаю, і гостинність його сім`ї відчував, і мед з горілкою куштував, але найбільше кортіло почути його «житейські спогади». Він не мав такого журналістського хисту до слова, як Василь Стецюра, та слухати Євлампійовича після чергової чарчини – що дихати ладаном, прямо бальзам для душі.
І ось сталося, як планувалося, гостюю на Бродку. Навкруги все цвіте, гуде, гріє, чарує, кінець травня, скоро Зелена неділя – що може бути кращим у нашім краї понад Сулою? Тож перцівочки ковтнули, юшечки сьорбнули, шмат лина посмакували і сочком позапивали. Євлампійович ще не «ввійшов у тему», уривчасто згадував то витівки на уроках, то дівчат-однокласниць, які були кращими в школі. Згадали бродянського козарлюгу Миколу Федорченка, якого ніхто не міг перемогти у штовханні ядра не тільки в районі, а й в області. Він після школи вчився в Сумському артучилищі, пізніше дослужився до полковника, проживав у Києві. Тож Євлампійович ототожнював його з бродянським родом і легенько пов`язував себе з ним не тільки як з однофамільцем, а й родичем по материній лінії.
І раптом запитує:
– А ти був на Шевченківському святі в Засуллі?
-Ні, не довелось, – відповідаю.
-Ось я тобі зараз розкажу.
Ці слова я сприймаю, як епіграф до теми. Зараз Євлампійович видасть щось цільне, осмислене, значиме, вже не раз переказане іншим і однозначно з певними висновками – як позитивними, так і негативними. І слово за слово, як ниточка за ниточку, почала в`язатися картинка.
– Хтось у «білому домі» придумав відзначати свято села. Іван Никонович Яловий першим підтримав цю «новацію» – і в Коровинцях на Маковія зупинили комбайни, всю техніку і «грохнули» свято села. Потім у Вільшані на Петра і Павла, у Хоружівці на Спаса. А тернівчани «переплюнули» всіх. Вони вперше день села відзначили на 350-річний ювілей Тернів. Гостей було багато й різних: лауреатів, генералів, професорів, артистів, спецназівців і оркестрантів Національної гвардії. Кажуть, їх привіз Фролов, а також говорять, що й нащадки Щербатова з-за кордону приїздили. Ну, я не про те. Справа доходить до Засульської сільради. Потрібно й нам не відставати від сусідів. Думали-гадали і вирішили. Коли колгосп наш імені Тараса Шевченка, то й дню села бути 9 березня, в його день народження. І назвали це дійство Шевченківським святом.
Тоді головою колгоспу в нас був Федір Святиземля. Досвідчений, завзятий, до цього був на різних роботах по селах і в районі. Землю любив, відчував її, агроном. Людей поважав, не кривдив. Я в нього на прийомі разів десять був. І жодного разу з порожніми руками не виходив. Може, не стільки виписував, як я просив, але давав завжди – чи порося, чи жому, чи зерна, чи соломи. Ну, завжди уважить. Так от він і в справі дня села, мабуть, не захотів поступитися Яловому, Шмату, своїм, так би мовити, колегам по головуванню. І взявся за підготовку свята.
А я тобі скажу, що колгосп у нас був особливий, великий. Ось я тобі перелічу села, де були школи, клуби, ФАПи, магазини: Холодний Яр, Цибуленки, Дреми, Баба, Засулля, Бродок, Кулішівка, Костянтинів. А таких хутірців, як Кореневе, Березки, Терешки, Пшеничний хутір, я й не перелічу. Так ось тоді в кожному клубі – Холодноярському, Дремівському чи Бродянському – була художня самодіяльність. І артисти з Баби не збиралися поступатися костянтинівцям, а кулішівці задумали «переплюнути» самих засульців.
Заготовили й призи: поросят, клунки з зерном і цукром, банки з олією та медом. Настроїли варити кашу для всіх у великих казанах. «Підмарафетили» Засульский будинок культури, запросили гостей – артистів з Недригайлова, Коровинець та інших сіл.
І ось 9 березня. До погруддя Тараса Шеченка, що біля Будинку культури, поклали квіти, виголосили промови. І почалося: хори співали Тарасові пісні, читці декламували його вірші, звучала народна музика, українська народна пісня. Одні бабусі з Холодного Яру чого варті були – народний колектив! У Києві їх слухали! А як співають на Дремах, а в Кулішівці! Ти коли-небудь чув? – питає мене Євлампійович.
– Доводилося, – відповідаю.
– А музики які в Засуллі! До цього часу возять їх у Суми, коли на головному майдані розташовують шалаші з дарами ланів. А наші і в Сумах кращі. Одним словом – засульці!
І оце годин три-чотири співали, потім вийшли на вулицю. А тут каша в казанах упріває, буфети й магазини з тим, що до каші, готові, музики грають, молодики каната тягають, гирями махають, подушками одне одного на колоді лупцюють, щоб збити та приза виграти. Заторохтіли металевими мисками, кружками, ложками, що з тракторних станів кухарки позвозили. Старі й малі кинулися в черги до казанів. А голови – сільський та колгоспний – повагом походжають, нагороди переможцям вручають за пісні, танці та вдачу молодецьку.
Вже каша на столах, мужики повертаються заправлені з магазинів. Загуло все навколо Будинку культури. П`ють, їдять, розмовляють, кричать, споряться, змагаються, вболівають, підтримують, одне одного підхвалюють – і якось односельці гуртуються своїми громадами, своїми колективами, як великими сім`ями. Дякують Тарасові, своєму колгоспу, його голові. І прогнозують, як будуть проходити наступні Тарасові свята.
Та не так сталося, як гадалося. Не стало колгоспу імені Шевченка, сільський голова захопився іншими проектами. Стали економити й на людських радощах і традиціях, знайшли інші пріоритети. А Шевченківське свято залишилося, як спогад чогось доброго, вічного, людського й такого бажаного…
– Ну, бери, – сказав Євлампійович, – за Тарасове свято. Нехай воно відродиться в Засуллі й буде, як у інших селах.
Сонце сідало за бродянські пагорби, пасіки натужно гули. А з траси Суми-Київ у сільську тишу часом вривався гуркіт цивілізації. Ми поринули в симфонію вечірньої травневої пори, яку так любив Тарас Шевченко.
