ТАРАС ШЕВЧЕНКО і ПОСУЛЬСЬКИЙ КРАЙ

ДО 200- ліття від ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
В. В. Бугрим, доктор філософії, член правління Всеукраїнского благодійного культурно-наукового фонду Т. Шевченка, академік Української міжнародної академії оригінальних ідей (м. Київ)
Г. В. Діброва, історик-краєзнавець, голова Роменської районної організації «Просвіта» (м. Ромни)

Усі читачі, які обізнані з творами Т.Г.Шевченка, зокрема з поемою “Наймичка” та однойменною повістю, звертають увагу на те, що місця, де розгорталися описані ним події – це Роменщина або ж близькі до неї посульські краї. Обидва твори Т.Г. Шевченка сюжетно тотожні, хоча й писалися у різний час. В основі їх лежать конкретні життєві факти, особисті враження автора від перебування у цих місцях. Про це яскраво свідчать і реально зазначені у них топоніми: Ромен, Лохвиця, Бурти, Сула, Ромоданівський шлях та інші: «Недалеко шляху Ромодану, праворуч, як їхати з Ромна, простяглася широка прекрасна долина, оточена невисокими горбами, що на них поставали, наче на варті, столітні дуби, липи та ясени; вздовж широкої долини звивається-в’ється білою блискучою смугою річка Сула. По берегах її стоять, розпустивши свої зелені коси, старі верби й берести. Вздовж Сули простяглося велике село, вкрите зеленими темними садами; тільки де-не-де з густої зелені виринає біла плямочка – це біла хата з солом’яною стріхою. Такий вигляд мають мало що не всі села в Україні, коли до того ще додати більше чи менше вітряків. І як привітно мають вони своїми крилами до втомленого подорожнього, пропонуючи гостеві солодкий одпочинок у зелених запашних садках».
Повість Т.Г. Шевченка “Наймичка” не випадково називають роменською, адже все тут, справді, наповнене духом і змістом посульського краю, дихає своєрідністю і чарівністю його прекрасної природи, барвистістю людських характерів та його народного побуту. А ще – не раз згадує Великий Кобзар літописний Ромен на березі його вічно спокійної і тихоплинної Сули, зокрема у поемах “Великий льох”, “Княжна”. І це також не випадково. Адже поет не раз перебував на Роменщині, захоплювався її красою і переймався глибоким болем, добре знаючи тяжке життя її простих трударів, був знайомий із багатьма її людьми. Вперше він побував тут 1843 року, коли після чотирнадцятилітньої розлуки приїхав в Україну. Тоді він відвідав і Яготинську садибу князя Миколи Репніна, який з глибокою повагою ставився до Тараса Шевченка.

Але найбільше зблизився поет із дочкою князя – Варварою Репніною (1808-1891 рр.ж.), на яку він справив глибоке враження. Незважаючи на величезну прірву, що розділяла її: княжну – і молодого Шевченка, колишнього кріпака – Варвара Миколаївна добре розуміла поета, сприймала всім своїм серцем всі його радощі і болі. Хоча як життєвий девіз можна розцінювати її фразу: “Я проста и люблю простыхъ. Шевченко былъ у нась всЂми любимъ”. (Курсив наш). Така самохарактеристика княжни Варвари Миколаївни Рєпніної з’явилась із- під її пера, коли життя вже майже добігало кінця – 1887 р. Підтвердженням правдивості цих слів є і запис, зроблений Тарасом Гри¬горовичем Шевченком 1857 р.: “О если бы побольше подобных жен¬щин-матерей, лакейско-барское сословие у нас бы скоро перевелось”. Жінкою-матір’ю Кобзар назвав її, свого “незабвенного друга”, у суто ду¬ховному значенні цього поняття – Варварі Рєпніній долею не судилося знайти собі пару.
Княжна Варвара була красивою і освіченою жінкою, деякий час жила і училася за кордоном, у неї були чудові викладачі мов, історії, географії, музики, арифметики, малювання, танців. Вона була душею Яготинського маєтку, оскільки стара княгиня Рєпніна, в якої були проблеми з очима, рідко появлялась перед гостями, так же, як і князь, який майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книг. За свідченням сучасників, княжна Варвара була також тендітною, з великим виразними очима, здавалося, що її життєва енергія була невичерпною, Вона легко усим захоплювалася, була дотепна, добра до людей, допомагала всім, хто до неї звертався. Художники і поети полюбляли бувати у її товаристві. Їй довіряли свої мислі, читали твори, ділилися з нею своїми переживаннями. І все ж таки вона почувала себе одинокою. У її стосунки з адъютантом батька Левом Баратинським, братом відомого російського поета, втрутилася мати, не давши їм розвинутися. Але душа її хотіла любові…
А знайомство це відбулося десь так… Уперше Тарас Шевченко з’явився в Яготині у липні 1843 року. Від 1838-го він був вже вільною людиною. Свобода окрилила його, сприяла розквіту і художнього, і поетичного таланту.
Князь Микола Рєпнін, дізнавшись про новоприбулого в Україну живописця, запросив його до себе, щоб зняти копію зі свого портрета роботи Горнунга. До Рєпніних Шевченко завітав разом зі своїм приятелем Олексієм Капністом – сином відомого письменника. Перші відвідини маєтку не були тривалими. Другого разу Тарас Григорович прожив там від жовтня до грудня 1843-го, а третього – від кінця грудня до 10 січня 1844-го. Рєпніни відомостей про Шевченка-поета на час знайомства з ним не мали.
Коли 1840 р. з’явився “Кобзар”, а наступного – поема “Гайда¬маки”, вони були в Італії, куди поголос про нього ще не дійшов. Те, що розповів про Тараса Григоровича Капніст, викликало у них великий інтерес. Гармонійно поєднуючи у собі родовий аристократизм із духов¬ним, інтелектуальним, усі члени родини пройнялись до симпатичного юнака глибокою повагою. Цьому великою мірою сприяли його скром-ність й водночас відкритість людям і, звісно, велика творча обдарованість. Статний молодий чоловік із невеликими, але виразними сірими очима, одягнутий у модний тоді довгий сірий приталений сюртук із оксамитовим коміром і високо зав’язаною краваткою – саме таким появився поет в Яготинському маєтку Рєпніних. Родина прийняла його, колишнього кріпака, як рівню. Присутність Шевченка у маєтку надихала незаміжню княжну. Вона покохала Тараса. Їй було 35, а йому – 29 років.

Знайомство з Тарасом Шевченком глибоко схвилювало Варвару. На той час вона чула вже багато цікавого про поета, знала незвичну історію його молодості.
У сповіді до свого духовника і вчителя Шарля Ейнара, з яким вона познайомилася у Швейцарії і листувалася, Варвара Рєпніна писала: “Капніст (Капніст Олексій Васильович (1796-1869 р.ж. – поміщик, син російського письменника В. В. Капніста (1757-1823 р.ж.), приятель Рєпніних, притягався до слідства у справі декабристів. Т.Шевченко познайомився з ним у 1843 р., бував у його маєтку в с. Яблуневому на Полтавщині.-В.Б.), який поселився у нас на частину літа заради свойого хворого сина, попросив дозволу провести свого знайомого, художника, в гостьову, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і тієї хвилини я узнала лише, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, аніж живописець, і що звуть його Шевченкой. Запам’ятайте це ім’я, дорогий вчителю, воно належить моєму зоряному небу“.(Курсив.-В.Б., Г.Д.)
І далі її зізнання в коханні: “Шевченко зайняв місце в моєму серці… я дуже люблю його і повністю йому довіряю… Якби я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю”, – так знову пише Варвара Рєпніна у своєму листі-сповіді до уже згадуваного аббата Ш. Эйнара.
У маєтку Рєпніних влаштовували літературні вечори, на яких Тарас Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет вибрав поему “Слепая”. “О, якби я могла передати вам все те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які мислі, яка краса, яке зачарування і який біль… Ці вірші на нашій виразній і мелодійній мові звучали, як музика”, – згадувала пізніше княжна.
У її житті це було вже друге кохання, але у чистій, знудженій за щастям душі почуття розквітло всіма барвами. Як і кожна емоційна натура, княжна Варвара ревнувала Тараса до всіх, хотіла, щоб він був “незмінно світлим і променистим”, щоб через неї Шевченко” ніс істину свойого непорівнюваного таланту…”. Хотіла “завжди бачити його великим”, прагнула впливати на поета своїми “алегоричними” записками. Зворушений до глибини душі таким ставленням, Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою “Бесталанный”, в якій розповів про свою вічну одинокість, про розчарування в людях і нестачу особистого щастя. А у відомій посвяті (“Тризна”), «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», тобто адресованій Варварі Миколаївні, написаній спеціально для неї російською мовою (В.М.Рєпніна була російськомовною) Тарас Григорович також щиро зізнався:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…

Поема дуже вразила Варвару Рєпніну. Через декілька днів вона дає Шевченку своє російсьськомовне оповідання “Девочка”. У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і надіялася, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни вразила поета. У своєму ранньому автобіографічному творі «Девочка» В.М. Рєпніна за головним героєм Березовським сховала любий їй образ Шевченка.

Крім листів до Шарля Ейнара, серед спадщини Варвари Рєпніної збереглася її незакінчена повість без назви. Твір цей майже фотографічно відпо¬відає дійсності. Варвара Миколаївна почала писати його після від’їзду Тараса Григоровича з Яготина. Це своєрідний літопис подій, що відбу¬лися впродовж трьох місяців перебування Шевченка в маєтку. Головні герої “Повісті” – Він і Вона. Він – поет Березовський (обплутаний Бе¬резовою Рудкою – місцем зустрічі товариства). Це – Тарас Шевченко. Вона – дочка поміщика Віра Радімова (образ героїні змальований із самої себе). Письменниця дає таку характеристику Березовському: “Его нельзя было не любить; для тех, кто истинно любил, он был источником забот, беспрерывных переходов от восторга к негодованию, от сочувствия к охлаждению”. І далі: “Читая дивные свои произведения, он делался обворожительным; музыкальный голос его переливал в слушателей все глубокие чувства, которые тогда владычествовали над ним. Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений…”. Письменниця із притаманною їй глибокою спостережливістю вло¬вила чимало. У повісті звучить непідробний голос її гарячих почуттів, безкомпромісних влучних суджень. Складовою частиною рєпнінської “Повісті” є її оповідь “Девочка”. Сама авторка писала, що це – майже точна історія її серця, поділена на 4 етапи: 12 років, 18, 25 і 35, а в результаті – самотня могила. Шевченко, читаючи згодом рукопис “Повисты”, звичайно, не міг не впізнати себе як у позитивному, навіть звеличеному вигляді, так і в негативному світлі. У “Повісті” (“Девочка”) він звернувся до авторки так: “О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в сущест-вование святых на земле”. (“Повість” в уривках була опублікована лише 1916 р., майже через чверть століття після смерті авторки.-В.Б., Г.Д.). Він готовий був молитися на цю дивну аристократку, в душі якої відкрив стільки краси. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. У листі до Варвари Миколаївни він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».
Княжна намагалась приховати від матері своє захоплення Шевчен¬ком. Утім, цей її стан привернув увагу не лише Варвари Олексіївни, але й Капніста, який зауважив якось Варварі Миколаївні, що така її надмірна увага може зашкодити їхньому другові й навіть негативно позначитись на його творчій праці. А ще Капніст висловив сумнів у тому, що різниця у роках (Шевченкові – 29, Рєпніній – 35.-В.Б. і Г.В.) аж ніяк не може слугувати гарантією збереження між ними суто дружніх стосунків. Варвара Миколаївна не стала сперечатися з Капністом, якого дуже поважала. Вона навіть дозволила йому забрати дорогого їй листа, писа-ного Шевченком. Зберігся лист О. Капніста Т. Шевченкові від 18 січня 1844 року, де він наполегливо просить Тараса Григоровича не приїжджати в Яготин і не писати Варварі Миколаївні. Зрозуміло, це була ініціатива або Капніста, або ж він діяв за дорученням матері княжни. День 10 січня 1844 року став чи не найтяжчим для Варвари Рєп¬ніної: Шевченко залишив їхній маєток. Він мав намір ще раз перед від’їздом до Петербурга відві¬дати Яготин, але Капніст зробив усе можливе, щоб цього не відбулося. Впродовж 1844 р. листування між Рєпніною й Шевченком було досить активним. Варвара Миколаївна намагалася підтримати Тараса Григоровича морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, сприяла поширенню естампів «Живописной Украины» та інших ху¬дожніх робіт. На клопотання Рєпніних міністр освіти призначив Шевченка вчителем малювання у Київському університеті на початку 1847 р.
В одному з листів вона писала: “Не сердитесь на вечные мои проповеди, я Вас слишком искренне люблю, чтобы не говорить Вам правды”.
Серце поета переповнювали почуття вдячності, щирої симпатії, але нічого більш глибшого, на що надіялася княжна… У листі до В.М.Рєпніної з Оренбурга 7 березня 1850 р. Т.Шевченко писав: “Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний”.
Але чому ж так сталося, що вони не побралися? Можливо, той факт, що вони знаходились на різних суспільних щаблях переважив, оскільки Шевченко не хотів княжну обтяжувати собою… І їхні шляхи розійшлись. Хоча Варвара Миколаївна промовчувала на застереги Капніста та матері, але, думається, це не могло бути для неї головною причиною. Насмілимося висловити версію, що справа тут не в Рєпніній, а у Шевченкові. Великий народний поет і борець бачив усього себе в творчості і боротьбі, яким би вельми завадили родинні обставини… Він убачав свою перспективу також у тім, що рано чи пізно його посадять за грати… Про це натякали йому і не раз його приятелі та знайомі. Особливо після читання антицарських віршів…
Пізніше, коли Т. Г. Шевченко потрапив на заслання, В.М. Рєпніна докладала багато зусиль, щоб полегшити долю поета, листувалася з ним, надсилала йому книги, аж доки 1850 року граф О.Ф.Орлов із III жандармського відділення брутально пригрозив їй. Відтоді листування між ними припиняється. Відомо 8 листів Шевченка до Рєпніної і 16 її листів до поета, різних за обсягами. До речі, завдяки цим листам маємо більше відомостей про останні роки життя поета, особливо у період заслання…
Не випадково тут чимала розповідь йде про родину Рєпніних, про листування Варвари з письменником-моралістом Ш. Ейнаром. Адже їхнє листування дає 2, багато фактів для того, щоби вияснити обставини (окрім усього іншого) перебування Тараса Шевченка в селі Андріївці на Роменщині. (Зазначимо, що у ХІХ столітті це село входило до складу Гадяцького повіту Полтавської губернії). Саме у листі від 27 січня – 19 березня 1844 року Варвара Миколаївна писала про від’їзд Тараса Григоровича до Андріївки: “Він поїхав з моїм братом в Андріївку, і напередодні його від’їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся через десять днів, упродовж яких я багато думала про нього.”
Та невблаганно наближався той час, коли Шевченко повинен був назавше покинути Яготин. Перед цим він декілька днів провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василія, Варвариного брата. Коли 10 січня 1844 року настав час від’їзду Шевченка, вона “у сльозах кинулася йому на шию, перехрестила лоб, і він вибіг із кімнати”. Хоча з часом вона перемогла свою любов…

Варвара Рєпніна прагнула зберегти з поетом зв’язок, підтримувала чимало його справ і починань (продавала його твори своїм знайомим і пересилала поету гроші, брала активну участь у підготовці «Мальовничої України»), а згодом підтримувала його у солдатській неволі, клопотала перед шефом жандармів про пом’якшення його долі, просила дозволити малювати… У листах до Варвари Рєпніної Тарас Шевченко писав: “Я очень часто в моем одиночестве вспоминал Яготин и наши нежные и тихие беседы”.
Після повернння із заслання Шевченко двічі зустрічався з княжною. Побачивши перед собою фізично зломленого неволею літнього чоловіка з бородою і печальними очима, вона не впізнала у ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів. Своє ж прихильне ставлення і пам’ять, грошове сприяння до його увічнення вона зберегла до останніх днів свого життя.
Цінні відомості про Т. Г. Шевченка з часу його перебування на Полтавщині записав з уст княжни літературознавець М.Чалий. Як уже було зазначено, до самої смерті свято берегла пам’ять про Т. Шевченка, розповідала про нього своїм знайомим, жваво цікавилася тим, що писали про нього журнали. І щиро молилася за його долю… Взимку 1883 року вона писала М. Чалому, біографу Т.Г.Шевченка: «Я почула з великим задоволенням, що Полтавське земство на останньому своєму зібранні вирішило дати 500 крб. на полагодження могили Шевченка». За кілька місяців вона передала до Полтави через свого племінника 180 крб. із своїх заощаджень «на пам’ятник або могилу Шевченка».
Час приїзду Тараса Шевченка до Андріївки встановив відомий шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур (1913-2002 рр.ж.). У своїй книзі “Літо перше” (К., 1979) він використав лист Василя Миколайовича Рєпніна (1805-1836 рр.ж.), – сина М.Г. Рєпніна (1778-1845 рр.ж.), з яким виїхав із Яготина Тарас Шевченко. 22 листопада 1843 року Василь Рєпнін писав батькові про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: “До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт”. У цьому листі для нас важливе те, що він засвідчує факт перебування в посульській Андріївці Тараса Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. У середу, 24 листопада, Василь Миколайович повідомив свою рідню з тієї ж таки Андріївки: “Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. У п’ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині”.
Як можна судити з листа княжни В.М. Репніної до Ш. Ейнара, старий князь, звичайно ж, вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і Василь Миколайович разом з Тарасом Шевченком, залишивши позаду 135 – верстовий шлях з Андріївки, прибули до Яготина ще в суботу ввечері, тобто 27 листопада. Пригадаємо, що княжна писала Ш. Ейнарові про повернення поета до Яготина з Андріївки через десять днів. Отже, поїхав він на Роменщину 17 листопада 1843 року.
В історико-біографічній праці О.О. Васильчикова “Семейство Розумовских” (Санкт-Петербург: Тип. М. Стасюлевича, 1880-1894 рр.), наводиться той факт, що імператриця Єлизавета Петрівна 1742 року подарувала Олексію Розумовському (братові останнього українського гетьмана Кирила Розумовського) разом з іншими маєтностями в Лубенському полку село Андріївку, що в ті часи входило до складу Лохвицької сотні. Коли Варвара Олексіївна Розумовська вийшла заміж за молодого князя М.Г. Рєпніна, то батько нареченої подарував молодятам з-поміж інших маєтностей і село Андріївку. В сорокових роках 19 ст. в Андріївці князю Репніну належали вісім тисяч десятин землі і 652 кріпаки чоловічої статі. На той час тут працювали гуральня, кінний і селітряний заводи.
Очевидно, приїзд Василя Рєпніна, а з ним і Тараса Шевченка, був викликаний перебудовами в Андріївській винокурні. Знайомий Рєпніних – Родіон Іванович Лукомський (“наш друг Лукомський” – так називав його старий князь Рєпнін) приїздив до Андріївки за десять днів до того, щоб подивитись як діють апарати Шварца (прогресивна система обладнання винокурень винахідника Давида Шварца.-В.Б.), що встановлювались на винокурному заводі. “Мені було б надзвичайно цікаво дочекатись початку дії апаратів”, – писав він М.Г. Рєпніну, висловлюючи надію на те, що князь дозволить йому ще раз приїхати до Андріївки, щоб подивитись апарат у роботі.
Якраз у день приїзду до села молодого князя з поетом Шевченком на винокурні йшли випробування нового обладнання Шварца. Мабуть, приїхав і Р.І. Лукомський, як обіцяв, щоб і собі пересвідчитись в роботі нового обладнання. Із листування М.Г. і В.М. Рєпніних видно, що їх приятель приїздив до Андріївки в листопаді 1843 року саме з цією метою. І, можливо, висловив припущення Петро Жур, саме тут і змалював Тарас Шевченко портрет Родіона Лукомського, що дійшов до наших днів, виконаний олівцем на аркуші цупкого білого паперу приблизно у тій же манері, що і портрет Віктора Закревського, що датований місяцем пізніше. Мабуть, поет не взяв із собою в дорогу ні олійних, ні акварельних фарб і працював лише олівцем.
Р.І.Лукомський, сорокадвохрічний дрібний поміщик, що жив у містечку Журавці Пирятинського повіту, разом із своєю дружиною Дарією Федорівною та трьома дітьми. Лукомський, з котрим Тарас Шевченко міг зустрічатись в Яготині у Репніних, напевне приваблював поета ще й тим, що ця проста сердечна людина була нащадком одного з українських літописців – Степана Васильовича Лукомського, прилуцького сотника, автора відомого “Собрания исторического”, написаного в Прилуках 1770 року. Безперечно, Р.І. Лукомський приваблював до себе Тараса Григоровича ще й тим, що у свій час він подарував Миколі Маркевичу збірку записаних ним двох тисяч українських народних пісень.
Тарас Шевченко надзвичайно плідно використав той час, котрий він провів в Андріївці: зустрічався із селянами, малював і писав. Не підлягає сумніву, що саме в Андріївці поет закінчував новий твір, якого він ще 11 листопада в Яготині обіцяв пізніше вручити княжні Варварі. Це була поема “Тризна”. Зберігся і малюнок урочища “Стінка”, написаний Шевченком в Андріївці. Сумський дослідник Юрій Ступак у свій час у книзі “Визначні художники на Сумщині” писав: “З літа 1843 року збереглося кілька недатованих малюнків Шевченка, не зазначено й місця їх створення… Першим пейзажним малюнком Шевченка на Сумщині є “Урочище “Стінка”.
Цим займався і місцевий краєзнавець, мешканець села Андріївки Олександр Катрич. В одній із статей в роменській міськрайонній газеті він писав: “А тепер давайте візьмемо в руки малюнок Шевченка і піднімемось на одне з підвищень в селі Андріївці. У долині, так само, як і на малюнку, ми бачимо обриси Бесарабової гори (правда, на сьогодні її овал уквітчує лісосмуга з білокорих беріз), внизу в’ється серед заростів очерету, осоки невеличка річка Артополот, а по ліву сторону в зеленій тіняві стоїть увічнена поетом на папері Стінка. Хоч і спливло з того часу багато років, однак, і краєвид, і малюнок на папері схожі, ніби однієї матері діти. Кожен, хто погляне на малюнок і відкритий краєвид, не задумуючись, скаже: « Це наша знаменита Стінка». Окрім того, на всій території Роменського району немає жодного урочища, яке б носило таку назву».
Деякі дослідники життя і творчості Тараса Шевченка висловлюють думку про те, що поет побував у Андріївці вдруге 1845 року, коли, виконуючи завдання Київської археографічної комісії як ії член, побував у багатьох містах і селах України, замальовуючи цікаві пам’ятки старовини, пов’язані з історією та культурою нашого народу. Відомо, що з поміщиком Родзянком Шевченко виїхав Ромоданівським шляхом у Веселий Поділ. Є підстава вважати, що в липні 1845 р. Тарас Шевченко вдруге побував в Андріївці, адже село це лежить від Ромоданівського шляху за 8 кілометрів. Цю думку, зокрема, висловлювала відома дослідниця Шевченкового життя і творчості Єлизавета Середа у путівнику « Шляхами великого Кобзаря» (К., 1964.). Вона писала: « Серед старожилів збереглися спогади про те, що у 1845 році Шевченко теж побував у цьому селі, заїхавши після ярмарку в Ромнах ( Андріївка від Ромен за 35 кілометрів), так що спогади старих людей не позбавлені вірогідності».
1845 року Тарас Шевченко відвідав старовинний Ромен. Його приїзд до міста над тихою Сулою не був випадковим. Адже про нього він не міг не чути від своїх численних знайомих із Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини та інших країв, які не раз бували в ньому. Адже Ромен – це містечко, що відігравало важливу роль в економічному і культурному житті Лівобережної України. Впродовж ХУІІ-ХІХ століть воно було одним з найбільших в Україні (та й усій тогочасній Російській імперії) центрів ярмаркової торгівлі. Своїй світовій славі Ромен найбільше завдячував чотирьом ярмаркам, особливо Іллінському. В окремі роки на його торги приїздило майже 120 тисяч торгового люду. І це при тому, що у самому містечку на середину ХІХ століття міське населення ледь сягало шести тисяч. Не випадково Іван Котляревський у своїй “Пісні на Новий, 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” так описував- приймальню генерал-губернатора в Полтаві, переповнену людьми:

Аж нельзя пропхнуться мні…
Мов на ярмарку в Ромні.

Варто наголосити на тому, що Іллінський ярмарок відігравав важливу роль не лише в розвитку торгівлі, промислового і сільськогосподарського виробництва та ремесел, але позитивно впливав і на розвиток культури Роменщини та її околиць. Під час ярмарку в містечку працювали два театри, каруселі, звіринці. Серед товарів, які користувалися популярністю, не рідкістю були книги, що друкувалися в Україні, Росії, привозились із чужоземних країн. На роменській сцені розігрували вертепні драми і п’єси театральні трупи Хорвата з Харківщини, трупи Штейна і Калиновського, Полтавський театр та інші колективи.

Іллінський ярмарок виник наприкінці 17 ст. у Ромнах. У 18 ст. був одним з найбільших на Лівобережній Україні. У 1852 р. переведений у Полтаву. Починався як кінний ярмарок, на якому продавалися коні, худоба, вівці, вовна, сирі шкіри, віск, мед, олія, горілка, селянські вироби, одяг, землеробські знаряддя тощо. Тривав офіційно з 10 до 20 липня, У липні 1845 р. на Іллінський ярмарок приїжджав Т. Г. Шевченко. Пізніше, 20 липня 1857 р., він записав про це в “Щоденнику”: “Ильинская ярмарка в Ромне, теперь, кажется, в Полтаве. В 1845 году я случайно видел это знаменитое торжище…”. (Робота перебуває у суспільному надбанні в Україні)
Перебуваючи в Україні 1845 року Тарас Шевченко, звичайно, не міг не побувати на Іллінському ярмарку. Враження від тих відвідин були такі яскраві, що навіть через дванадцять років, перебуваючи на засланні і очікуючи вже на волю, він записав до свого щоденника: “Ильин день. Ильинская ярмарка в Ромни. В 1845 году я случайно видел это знаменитое торжище. Три дня кряду глотал пыль и валялся в палатке Павла Викторовича Свички”.
Дослідники по різному вказують на час, коли Тарас Шевченко перебував в Ромні на Іллінському ярмарку. Але найвірогідніше, певне, вдалося визначити час перебування Шевченка в Ромні київському дослідникові Р.Я. Пилипчуку. Дата 24 липня 1845 року як день, коли поет бачив на Іллінському ярмарку виставу “Москаль-чарівник” у виконанні акторів Харківської трупи, вперше була названа дослідником у статті “Театр і Т.Г. Шевченко”, що була опублікована в другому томі “Шевченківського словника”. Однак тоді, зважаючи на характер видання, неможливо було подати широкі аргументи для обґрунтування цього висновку.
У статті “Т.Г. Шевченко в Ромнах”, видрукуваній в п’ятому номері журналу “Радянське літературознавство” за 1979 рік, Р.Я. Пилипчук знову повернувся до цього питання. Дослідник взяв за основу спогади самого Тараса Шевченка: “Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика в роли Чупруна (Москаль-чарівник). Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина.”
Вказавши на те, що до нього шевченкознавці не пояснювали того, у складі якої трупи виступав знпменитий актор Карпо Трохимович Соленик (1811-1851 рр.ж.), Р.Я. Пилипчук зазначив, що і театрознавці не давали точної відповіді на це питання, хоч саме вони в різних контекстах неодноразово цитували джерело, яке конкретно вказувало і на трупу, і навіть на можливий день виступу К.Т. Соленика у виставі “Москаль-чарівник”, що її бачив Тарас Шевченко в Ромні на Іллінському ярмарку: “Це джерело – величезна стаття – хроніка “Огляд діяльності на харківській сцені в нинішньому році”, що була опублікована в петербурзькому журналі “Репертуар и пантеон”, [Книги 9 (за вересень) і 10 (за жовтень) 1846 р.] під псевдонімом, що належав студентові Харківського університету А. Данилову. У цій статті дано перелік з більшими чи меншими характеристиками майже всіх вистав Харківського театру за весняно-літній сезон: з 19 квітня, тобто з дня, коли розпочалися вистави після тривалої перерви, викликаної Великим постом, до 27 червня 1845 року – в Харкові і з 8 до 31 липня того ж року – на Іллінському ярмарку в Ромні. (Нами досліджено, що К.Т.Соленик з 1831 був в Україні, працював у Харкові суфлером у трупі І Штейна, з 1832 як актор. З 1835 з трупою Л. Млотковського гастролював містами України. Двічі відмовився від пропозиції перейти на російську імператорську сцену й залишився в Україні, виступаючи переважно у Харкові й Одесі. вершиною акторської майстерності, що принесла йому славу, були ролі в українських п’єсах. Він не мав суперників у ролях Стецька, Потапа, Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Виборного, Возного і особливо чумака Чупруна («Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник» І.Котляревського), в яких в оцінці глядачів (зокрема й Т..Шевченка) був кращий за Михайла Щепкіна) Соленика у ролі Чупруна бачив на ярмарку в Ромнах Т. Шевченко, який у своєму “Щоденнику” назвав його геніальним.
Саме це джерело і засвідчує, що Т.Г. Шевченко міг бачити у грі К.Т. Соленика у складі харківської російсько-української трупи. Вищезгадана стаття свідчить про те, що протягом 20-22 чи 20-23 липня, коли на думку дослідників Шевченко мав перебувати в Ромні, “Москаля-чарівника” там не показували. Вперше під час тогорічного ярмарку цю п’єсу поставили 13 липня, в один вечір із одноактною оперою-водевілем Д.Т. Ленського “Любовное зелье, или цирульник-стихотворец” і одноактною комедією-водевілем “Сирітка Сусанна” Мельвіля (Ж. Дювер’є), Е. Гіпо і Е. Роже де Бовуара.
Вдруге “Москаля-чарівника” виставили того разу 24 липня в один вечір із одноактними водевілями “Дядюшка-болтушка, или Дверь в капитальной стене” Н. Акселя і “Любовные проказы, или Ночь после бала” П. Григор’єва. З приводу цієї другої вистави “Москаля – чарівника” в огляді сказано тільки одне: “Роль Тетяни виконувала пані Ленська”. Цю скупість інформації Р.Я. Пилипчук пояснює тим, що згадувані раніше виконавці інших ролей були постійними, а роль Тетяни в харківській трупі належала також до репертуару видатної актриси Л.І. Млотковської. Отож, автор огляду вважав за потрібне повідомити, що й на цей раз грала М. Ленська.
Маршрут подорожей Т.Г. Шевченка по Україні влітку 1845 року ще й на сьогодні повністю не вивчений. Але, у статті П.В. Жура “Подорожі Т.Г. Шевченка на Україну” зазначено, що “у липні 1845 р. Шевченко відвідав Прилуки, звідти їздив у Густиню малювати Густинський монастир, де був похований князь Микола Репнін. Деякий час поет жив у маєтках Галаганів у Сокиринцях і Дігтярях. Причому, все це стосується періоду до 20-х чисел липня. Отже, можна вважати, що Шевченко перебував в Ромні 23 -25 липня, взявши за основу 24 липня як день, коли дивився в Ромні на Іллінському ярмарку виставу “Москаль-чарівник”. Малоймовірно, щоб того самого вечора, після вистави, він міг вирушити в дорогу. Скоріше, наступного дня, купивши “на жилет какой – то материи, фунт донского балыка”, поет виїхав із Ромен.
Як раніше вже згадувалося, перебування Тараса Шевченка на Роменщині, відвідини ним знаменитого роменського Іллінського ярмарку знайшло своє відображення в його щоденнику. Але не лише в ньому одному (та ще в однойменних поемі українською мовою „Наймичка” та повісті російською мовою) ми знаходимо рядки про наш край. Зокрема, мабуть же під враженням своїх спогадів про своє перебування на Іллінському ярмарку з’явились у шевченковій поемі „Княжна” такі слова:

І книжечок з кунштиками
В Ромні накупила.

І, безперечно, що на основі своїх попередніх знань з гіркої долі України та розповідей роменських старожилів, які зберігали у пам’яті ті страшні спогади про звірства царських військ, що захопили Ромен, вибивши звідтіля українські і шведські війська, стали Шевченкові слова у містерії „Великий льох”, вкладені в уста хижої ворони, що була уособленням кривавого царського самодержавства:

Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тільки старшинами
Козацькими… а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі… на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.

Вікопомного 1840 року з’явився на світ Шевченків “Кобзар” і засвітив ясною зорею серед похмурої ночі тодішнього життя України, піднімаючи з колін рабів, вкладаючи до їх потомлених рук, пов’язаних міцними кайданами багатовікової неволі, могутню духовну зброю. Від того весняного дня прослався непростий терновий шлях “Кобзаря”, інших творів поета і самого Тараса Григоровича Шевченка до його рідного українського народу, до сердець людей із багатьох країн світу.

І тоді ж – не менш простий шлях самого народу до свого генія, до розуміння його потужного і величного голосу. Цей рух, цей нескінченний шлях до Шевченкового світу, до його космічної таїни торується кожним новим поколінням, і не буде кінця-краю тому благородному і великому шляху до пізнання його істини, до пізнання його святості, до розуміння нашого великого і гіркого минулого, до розуміння нашого величного і, будемо щиро вірити у це, європейського майбутнього.

Збереглося багато свідчень про те, що твори Т.Г. Шевченка були добре знані на Роменщині. Відомий полтавський статистик С.І. Лисенко, згадуючи про свою розмову з дружиною смілянського ткача В. Ситника у праці “Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии”. – Выпуск ІІ – й. Роменский уезд” (Одеса, 1900 р.) писав: “… я процитував з “Наймички” “тяжко дітей годувати у безверхій хаті” і т. д., – і приємно був здивований, коли виявилось, що їй цей твір Шевченка добре відомий і вона його відразу пізнала з моєї цитати і коротко розповіла подальший зміст”.
І таких свідчень можна навести багато. Всі вони яскраво засвідчують, що наші земляки вже в ті роки добре знали вогненне слово Тараса Шевченка, що його мужня і нескорена муза, немов Прометеїв вогонь, освітлювала шлях українському народові в його поступові вперед, до свободи і незалежност.
В усі часи жителі нашого краю свято берегли світлу пам’ять про перебування на їх землі нескореного Кобзаря, завжди вшановували його дороге ім’я. Зокрема, в останні передреволюційні роки активну діяльність по відзначенню Шевченкових роковин проводили члени Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства, окремі свідомі члени роменського повітового земства і члени міської управи. Одним з найбільш активних пропагандистів полум’яного Шевченкового слова серед місцевих земців був Григорій Станіславович Вашкевич. Упродовж багатьох років Г.С. Вашкевич (1832-1923 рр.ж.) жив на хуторі Шумському на Роменщині (там же і похований, на високому березі Сули), брав активну участь в суспільному, господарському і культурному житті тодішнього Роменського повіту. Він сприяв відкриттю в містечку Глинську керамічної школи, а в навколишніх селах – початкових училищ, неодноразово відвідував їх, клопотався про відкриття в місті водопроводу, електростанції тощо.
Навчаючись в петербурзькому університеті, він познайомився на квартирі свого родича М.М. Лазаревського з Тарасом Шевченком, зблизився з ним. Пізніше невтомний просвітитель і біограф Григорій Вашкевич брав участь у підготовці до видання “Кобзаря” Т.Г. Шевченка 1860 і 1867 років, зібрав і зберігав у Шумську на Роменщині багато Шевченкових рукописів, його посмертну маску (копію), поетові фотографії тощо. Серед них – відомий Шевченків «Кобзар», що нині, як найбільша святиня, зберігається в фондах Роменського краєзнавчого музею. 1914 року всі свої Шевченкові реліквії Григорій Вашкевич передав до Київського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. А нині ці безцінні скарби зберігаються в інституті літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.
Справжньою перлиною всенародної пам’яті про Тараса Шевченка в Ромні є пам’ятник поету, збудований роменцями далекого 1918 року. Як уже зазначалося, двічі, у 1843 і 1845 роках, Шевченко відвідував Ромен. Іллінський ярмарок. Роменська громада вирішила увіч¬нити пам’ять про геніального поета, спо¬рудивши йому пам’ятник. Одним із активних ініціаторів цього задуму був Григорій Вашкевич. За діло взя¬вся відомий скульптор Іван Кавалерідзе, який жив тоді на хуторі Новопетрівці поблизу Ромен, з часом видатний український скульптор, кінорежисер і драматург. “Все життя моє, – розповідав якось славетний митець своєму землякові поету Олексі Яковичу Ющенкові, – осмислення генія Шевченка і відтворення його образу. В різні роки – по різному”. Одному з нас довелося спілкуватися з його дочкою, Маєйю Іванівною, під час телепрактики на Харківському телебеченні, і найперше її запитання було: «Як там пам’ятник Шевченку?».

Пам’ятник Шевченкові, до речі – перший на Лівобережній Україні, було відкрито у центрі Ромен у 27 жовтня 1918 року. На урочистому відкритті був присутній і Ва¬шкевич, якому тоді минав 81 рік. Потім він за¬просив до себе на хутір учасників свята. Серед них був і роменський кобзар Мусій Петрович Олексієнко. Своєю чудовою грою на бандурі і зворушливим викона¬нням українських пісень Мусій Петрович до сліз розчулив Григорія Станіславовича. Тоді й подарував Григорій Станісла¬вович бандуристу свою останню релік¬вію – музичний інструмент торбан, який належав Тарасу Григоровичу. А в 1939 році Олексієнко передав старовинний торбан до Роменського краєзнавчого музею. Нещодавно той рідкісний тор¬бан було реставровано, і він зайняв од¬не із почесних місць серед музейних ек¬спонатів. До речі, його можна побачи¬ти на кольоровій вкладці 20-го випуску щорічника “Наука і культура”.
Роменський пам’ятник Т.Г. Шевченку – це перша монументальна скульптура поету в світі, яка була встановлена не десь у приміщенні чи побіля нього, або на садимбі, а саме у людному місці – на міській площі. Довгий час багато мистецтвознавців і літературознавців писали про те, що роменський пам’ятник Тарасу Шевченку – це результат втілення в життя так званого ленінського плану монументальної пропаганди. Але ретельне вивчення обставин будівництва роменського пам’ятника дозволяє твердити, що його поява не має абсолютно ніякого відношення до того ленінського плану. Роменський пам’ятник великому сину українського народу – це вияв ініціативи широкої громадськості міста; це – результат реалізації давніх задумів роменського люду, в середовищі якого давно жило прагнення саме у такий спосіб вшанувати пам’ять про відвідування нашого краю Великим Кобзарем. Адже не випадково ще на початку ХХ століття Роменська міська дума відраховувала із міських коштів по сто карбованців щорічно. Викликає подив і щире захоплення та швидкість (і не на шкоду мистецькій вартості пам’ятника), з якою було його споруджено – у травні розпочали і вже 27 жовтня того ж 1918 року в урочистій обстановці його було відкрито. І це в складних умовах громадянської війни, німецької окупації, холоду і голоду, що панували тоді повсюдно…Через багато років цей пам’ятник, якому суворий час завдасть багато шкоди і руйнувань, буде переведений у бронзу.
Цікавий факт у Ромні пов’язаний із найменуванням однієї із міських шкіл 1917 року (нині це міська дев’ятирічка № 6.) іменем Шевченка. З роками, за радянських часів, найменування це “забулося”. Але нещодавно Роменська міськрайонна організація Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т.Шевченка разом із вчительським та учнівським колективами розпочали відповідні клопотання про повернення школі найменування “Школа імені Т.Шевченка” і будемо щиро надіятись, що його ім’я, яке школа отримала в роки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років, буде повернуто.
10 березня 1861 році упокоївся після важкої хвороби великий українець – Тарас Шевченко, щоб навічно залишитися у пам’яті його рідного народу, в пам’яті всього людства. Адже його життя, його мрії і діяння, його творчість була явищем планетарним, вони стали надбанням не лише України… Тому не випадково, що відразу ж після смерті Тараса Шевченка, серед прогресивної частини тодішнього українського і російського суспільства, виникла думка про увічнення в різних формах його пам’яті. Серед задумів друзів і прихильників Кобзаря були й плани спорудження йому пам’ятника.
Революційне піднесення в Росії на початку ХХ століття зумовило розгортання всенародного руху за встановлення пам’ятника Кобзареві в Україні у зв’язку з наближенням п’ятдесятиліття з дня смерті та століттям від дня народження поета. Починаючи з 1904 року в активну діяльність по підготовці до Тарасових ювілеїв включилася Золотоніська земська управа на Полтавщині. Вона домоглася від полтавського генерал-губернатора дозволу на збирання коштів у межах Полтавщини на спорудження пам’ятника поетові в Києві. До неї незабаром приєдналася Полтавська земська управа, і вже разом вони звернулися з проханням до міністерства внутрішніх справ за дозволом на збирання грошей на пам’ятник Шевченкові по всій Росії.
Так розпочалася битва за Шевченка, за вшанування його пам’яті між російським самодержавством і народами, що входили до складу тодішньої Російської імперії. Адже кошти на пам’ятник Кобзарю в Києві незабаром почали збирати по всій Росії, і з самого початку це стало справою не лише одних українців. З цією метою у травні 1905 року 32 гласних Київської міської думи звернулися з пропозицією приєднатися до Полтавського земства та обрати Комітет по спорудженню пам’ятника Шевченкові. 1908 року було створено Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника поетові. Наприкінці того ж 1908 року був одержаний дозвіл на «всеросійський збір пожертв на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Багато пожертв надходило з усіх кінців Росії — від робітників, селян, учнів, передових діячів культури і мистецтва.
Боротьба за спорудження пам’ятника Шевченкові мала всенародний характер, і саме тому, боячись цього, уряд чинив усілякі перешкоди. З наближенням ювілею все більше посилювалися напади на поета, а побудова пам’ятника відкладалася.
Незважаючи на всі перешкоди властей, Об’єднаному комітетові по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві вдалося організувати чотири міжнародні конкурси, на яких було розглянуто 158 проектів відомих російських та іноземних скульпторів, художників і архітекторів того часу. Така кількість учасників свідчила про велику популярність великого сина українського народу, пам’ять і любов до поета. Маємо пишатися тим, що до журі одного з цих конкурсів входив випускник Роменського реального училища архітектор С.П. Тимошенко, а молодий скульптор Іван Кавалерідзе в одному з конкурсів буде відзначений заохочувальною премією.
Варто зазначити, що жителі нашого краю не стояли осторонь цієї благородної справи, а й додали свої копійки та карбованці до всенародної скарбниці пам’яті великого Кобзаря.

Маємо переконливі архівні свідчення, що пожертви на пам’ятник Тарасу Шевченку в Києві надходили від жителів Конотопа, Охтирки, Глухова, Кролевця, Лебедина та багатьох інших населених пунктів, які нині входять до складу Сумщини. Вдалося відшукати цікаві факти, що стосуються і Роменщини. Зокрема, роменське повітове земство одне з перших відгукнулося на пропозицію полтавців про асигнування коштів на будівництво пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві, щорічно відраховуючи певні кошти на цю справу з повітового бюджету.
Активну роботу по відзначенню Шевченкових роковин і збору пожертв на пам’ятник Кобзарю в Києві проводили активісти Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства, багато місцевих національно налаштованих діячів, окремі члени повітового земства, зокрема, відомий у нашому краї знайомий (згодом біограф) Тараса Шевченка – Григорій Вашкевич та багато інших. Не стояли осторонь цієї благородної справи і багато простих роменців, щирих шанувальників вогненної музи Тараса Шевченка, які надсилали кошти до фонду будівництва пам’ятника поету в Києві. Так, редакція єдиної на той час загальноукраїнської україномовної газети «Рада» в 1909 році надрукувала повідомлення, що до каси Полтавського губернського земства надійшло 100 карбованців від ради Роменського повітового товариства взаємного кредиту. В лютому 1912 року на адресу «Ради» надійшов один карбованець від невідомого Сави з Ромен. Улітку того ж року ця ж газета повідомляла, що до каси Полтавської губернської земської управи надійшло від священика Є.Ф. Павловського 6 карбованців 35 копійок, зібрані селянами сіл Бацмани і Пекарі (останнє нині входить до складу сусіднього Конотопського району). Зазначимо, що це лише дещиця з тих даних, що є в нашому розпорядженні.
Знаючи революційну силу художнього слова і любов пригніченого народу до поета, царський уряд рішуче виступав проти увічнення Кобзаря, всіма засобами намагався стерти пам’ять про Шевченка і гальмував заходи, спрямовані на побудову пам’ятника, розглядаючи її як антидержавну справу. Побудова пам’ятника рік у рік затягувалася і, врешті-решт, у 1914 році зібрані серед народу кошти на пам’ятник, що становили понад 150 тисяч карбованців, царський уряд конфіскував і видав спеціальний циркуляр про заборону відзначення шевченківського ювілею та спорудження його пам’ятника в Києві, що викликало хвилю студентських заворушень, демонстрацій і страйків трудящих всієї Росії.
Ми не випадково ведемо мову про збір коштів на пам’ятник Шевченку в Києві, що розпочався на початку ХХ століття. Адже, ця історія має своє логічне продовження. Як відомо, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка виступило з прекрасною ініціативою спорудження Кобзаревого храму біля Чернечої гори в Каневі. На місці спорудження майбутнього Храму «Тарасова Церква», що має стати символом єднання не лише всіх українців усього світу, а й усіх людей доброї волі, кому не байдужа доля України.
«Просвіта» започаткувала вселюдський збір коштів на Кобзареву церкву. На цю прекрасну ініціативу вже відгукнулися сотні українців із всього світу, десятки установ і організацій. І знову ж таки, як і тоді, наш край не стоїть осторонь цієї святої загальнонародної справи. Приємно згадати тут чудовий колектив першої обласної спеціалізованої лікарні, який за пропозицією свого керівника, головного лікаря Пилипа Кравчука, за діяльної участі бібліотекаря лікарні Тетяни Місяйло, першим у нашому місті зібрав і перерахував до спеціального фонду добровільних пожертв на суму 3158 гривень. Просвітяни щиро вдячні цьому чудовому колективові за громадянську свідомість, за пам’ять про Кобзаря, за шану до нього та за щедрість сердець.
Хочеться подякувати і нашим землякам, зокрема доценту Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка Тетяні Беценко, кобзарю Миколі Мошику, які нині мешкають в Сумах, жителю села Москалівни Коваленку Л.М., членам Роменської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства імені Тараса Шевченка Павлу Нищому, Віктору Шатану, Валентину Заворотьку, Андрію Кубаху, Миколі Самохіну, Володимиру Шевцову та багатьом іншим, які теж підтримали заклик «Просвіти». 150 гривень на Тарасову церкву зібрали учні і педагоги Хмелівської школи…
Український народ, світ простує до 200-літнього ювілею Тараса Григоровича Шевченка. Подія ця вельми особлива та видатна і не лише тому, що включена до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Так, Тарас Шевченко як явише – світове, велике, невичерпне, незборенне, нескінченне, незупинне і вічно живе… А для українців – ШЕВЧЕНКО і УКРАЇНА – рідні, тотожні, нерозривні, одне ціле…
Як говорив у прощальному слові його справжній і надійний товариш Олександр Афанасьєв-Чужбинський:

Покоління поколінню
Объ тобі роскаже,
И твоя, Кобзарю, слава
Не вмре, не поляже!

ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ З ВЕЛИКИМ КОБЗАРЕМ ТРИВАЄ…

ЧИТАЙМО ЗНОВУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА і продовжуймо його справу!

Встань Тарасе, подивися,
до чого ми дожилися?
Яка у нас влада?
Чому нема ладу?
Встань Тарасе, подивися!
Знов люди зійшлися
на Народне віче,
щоб глянуть у вічі
і гуртом рушати –
Вкрайну рятувати!?…