(до Дня «повноліття»)
І солов’я, і журавля з журавкою, і спілих хлібів із маками та волошками, і сонця над різнобарв’ям квітів – усього цього можна торкнутися поглядом на її полотнах. Руки майстрині не проходили гімназій і вищих шкіл, як колись шляхетні панянки, аби навчитися всіх тих премудростей, що співають утаємниченими образами в талановитих роботах. Талант цей від Бога, від матері, а ще від землі, яку вона звеличує своїми працелюбними руками, розумом і мудрістю. Недарма ж ім’я носить, що уособлює мудрість, – Софія.
Ця жінка, мабуть, ні разу в житті не проспала сонця. Вона й бачиться такою – усміхненою, привітною, із сонцем на плечі. Зустріч із нею бентежить чимось глибоким, недосяжним, що прийшло від звичаїв, од пісні, од калини в лузі та ромен-зілля в діброві. Проста і водночас таємнича, мов недоказана казка, Софія піднімає вгору оброшені зорями хати, підпирає небо долонями дерев і трав, розкриває нашому поглядові сполохані пелюстки квіток. Скрадаючись, крок за кроком, мов сама любов, із любов’ю йде до людей, даруючи красу довкілля, утілену в розмай технік виконання: то голкою з ниткою, то стрічкою, то соломинкою, то лозою, а то й простим камінчиком. Вигадниця і фантазерка, вона випромінює тепло, лагідність, ласку. Кому висяюють Софіїні очі? Та ж нам усім, хто вміє бачити, відчувати, співпереживати, а ще – родині, близьким друзям. Уже звелися на повний зріст і пішли у світ і її власні діти, і її учні. Має 42 роки педагогічного стажу. Щасно поруч із такою жінкою, бо вона талановита й майстерна у всьому, бо вона – Особистість.
Софіїна бабуся Мотря із шовкової куделі льону витягувала нескінченну нитку, як свою долю. Вона ніколи не хитрувала перед Богом і людьми, а завжди трудилася. І маленька Софійка, спостерігаючи за вправністю бабусиних пучок, і собі прислухалася до гудіння бджоли в садку, придивлялася до листочків, пелюсточок у квіток, старалася навчитися чудесних знань ткацтва від бабусі. Допомагала зв’язувати непомітними вузликами обірвану нитку, намотати в клубочок, а ще приглядалася, як ті клубочки завдяки бабусиному чаклуванню перетворювалися на тонке полотно, із якого шилися сорочки та рушники.
Спогади вертають її до тих далеких років, коли була дитиною і, як щастя, чекала Великодня, прикрашеного рушниковою піснею бабусиних та маминих вишиванок. Думки снують у тому далекому, навіки втраченому, але такому дорогому минулому, ніби павутиння бабиного літа, що розлітається межи простір вітряного дня. Добре втямила ще змалечку, що треба триматися святого хліба, божої бджолини та праці…
Нелегко було осідлати здибленого коня в житті, але яскравий спалах добра, посіяний в душі прикладом рідних людей, завжди спонукав до дії. Та й учителів мала гарних. Класним керівником був Йосип Дудка – талановитий учитель-поет, який одразу вздрів у ній надійне крило. Була йому підмогою – старостою класу. Дудка – сам творча особистість, виховав не одну творчу особистість. Серед них і вона – активістка, наполеглива дівчина й старанна учениця, що взяла у святешну далечінь, як заповіді, уроки свого талановитого Вчителя.
Перетрушуючи в пам’яті роки, смуток і радість, Софія втішається світлом, добром, що приходили до неї, крізь неї, сіялися крізь час, адже й сама сіяла знання іншим. Господи, як же це гарно – сіяти! А ще краще – жати…
І чому так швидко минулося все? Наче небагато хочеться – якби посидіти ще трохи за отим празниковим столом, коли живі бабуся й мати, побачити Великодній окраєць пирога, прикритий родинним рушником.
Та вона вже й сама – мати, бабуся, прабабуся. І внуки, наче зернинки прогрітого жита, ростуть, тулячись до неї, бо люблять і шанують, як і вона, своїх незабутніх…
І хоча літа ніколи не повертаються до людини, та людина часто повертається до своїх літ, аби й потомкам передати те, чого навчилася сама… Минувшина й сьогодення переплітаються в її думках, у її роботах – то сміються дрібненько, як дзвіночки на полотнах, то плачуть, як вербові коси на витинанках.
Зітхають, сповнені журбою й радістю… Хронологія їх вмістна в простому, здавалося б, обліку подій, за кожною з якої стоїть хвилююче Софіїне минуле…
Народилася Соня 14 квітня 1948 року в селі Пшінчине на Роменщині в сім’ї колгоспників – Олександри та Семена Сарани.
Знаковою людиною її дитинства була бабуся Мотря. Вона стала дорогою, рідною душею – берегинею сім’ї, коли дідусь Андрій утратив дружину, теж Мотрю, із якою мали четверо дітей (Софія, Павло, Настя, Семен). Одружившись удруге ради них, ще маленьких (найменшому Семенкові було лише 10 місяців), Андрій жив сімейними турботами та працею. Узяв удову Мотрю, у якої було двоє дітей – Гриша та Степан. Згодом народився в них спільний син Іван. Степан із Іваном загинули на війні. Вістки-похоронки не було, тому бабуня Мотря до самої смерті чекала, сподівалася… Ночами біля хати вовтузився та зітхав вітер, у шибки стукали зорі і їй здавалося, що то сини повернулися. Схоплювалася з постелі й припадала до вікна… Дуже рано вони пішли в землю й барвінковим цвітом проглянули на її полотнах.
Доля поєднала дітей Мотрі й Андрія – Настю та Гришу (обоє були інвалідами з дитинства).
Батько Софійки, Семен, під Шумейковим у час війни попав у полон, відправили його до Німеччини… Вижив, слава Богу, повернувся, працював рахівником у колгоспі, а потім – головним бухгалтером.
Про те, що бабуня не рідна, Соня довідалася, закінчивши школу. Та рідніших не буває! Вигляділа правнуків, допомагала у всьому, чим могла. Тоді ж декретну відпустку давали лише на два місяці. І Соня, уже коли жили з чоловіком у Вовківцях, частенько підкидала в бабусину пелену крихітну донечку, бо сама була вчителькою й дружиною директора школи. І та виколисувала та вигойдувала правнучку Валю, а згодом і меншеньку, Оленку, доглядала, хоч сама вже не могла носити на руках дитя чи підняти його, та й хто ж тоді дуже малят притискав до грудей – «гойда, гойда» – ото така співаночка вихитувань на ногах. А було ж бабуні вже 86 років… На усіх сімейних світлинах вона у біленькій хустинці, мереживній сорочці, із усмішкою на лиці. Та скорбота лежить на її пересохлих устах, на міжбрів’ї… Соні часто хотілося доторкнутися до зморщеного лоба, погладити, поцілувати руки. Скільки їх, отаких Берегинь, плекали наше дитинство у селянській хаті з глиняною долівкою та лавами біля столу, із рушниками та іконами на стінах… Струджені руки бабусі Мотрі вміли все. А як радісно згадувати незабутні літні деньочки, коли бабуня поверталася з городу із кошиком у руці, а з нього виглядали перші зелені огірочки та червоніла молода картопелька. Коли вечір міняв світлу кирею на чорну, тільки тоді входили в хату і батько, і мати.
Мати Софійчина, Олександра Іванівна, теж народилася на Роменщині, у селі Хмелів. Мала ще трьох сестер. Цікаво, що сестри Настя й Галя теж вийшли заміж у Пшінчине. Отак і жили по сусідству – по обидва боки від Софійчиних батьків. Матір кликали Санькою, вона була високою, стрункою, із довжелезною чорною косою. Волосся не посивіло й до самої смерті, і Софія каже, що вдалася в матір – не сива, тому не фарбується, лише «хімією» знівечила свої русяві кучерики.
Тільки забринить світанок – мама вже на ногах! І Соня така, не проспить ранкової миті ніколи. Олександра Іванівна вишивала охоче, та помер Семен (йому було 47 років), треба було вчити двох дочок, глядіть онуків і робить ланку. Вишивала мати гарно, але за зразками, а ось її сестра Настя мала справжній художній талант. Техніка роботи була тонкою, орнаменти – авторськими. Мабуть, від тітки Насті і в Соні така натура – тонко, делікатно, охайно виконувати будь-яку роботу. А від батька Семена – аналітичне мислення, любов до точних наук. Коли вона говорить про це, то додає, усміхаючись: «А від чоловіка Гриші – ділові якості. Кожну справу треба доводити до кінця. Він виховав мене як управлінця освітянської діяльності».
Із Григорієм Степановичем Стрельченком одружилася в 1967 році, коли вчилися обоє на фізматі педінституту. А любилися ще зі школи. Навчалися у Вовківській середній школі, Соня була золотою медалісткою, хоч стверджує, що в чоловіка прискіпливіший талант до фізики й математики. Після вузу поїхали вчителювати спершу у Гаївську восьмирічку, а потім – у Вовківці. Була класним керівником, учителем математики. У 1981 році переїхали в Ромни. Софія Семенівна два місяці повикладала математику у ВПУ-14, а потім стала завучем, а Григорій Степанович працював у райвно інспектором шкіл, заступником голови міськвиконкому, начальником екології в регіоні, інженером у комунальному господарстві.
Софії є чим похвалитися за період роботи у ВПУ. Вона вела потужну роботу по впровадженню нової методики організації управлінської діяльності. Діяв експериментальний педагогічний майданчик по розробці і впровадженню Державних стандартів освіти у будівельній галузі. Міністерство освіти схвально відгукувалося про результати діяльності експерименту, підтримувало фінансуванням.
За її ініціативи при училищі був створений літературно-краєзнавчий музей. Із колективу працівників училища організували прекрасний хор, який отримав звання народного й діяв 18 років. 66 осіб брали участь у заходах, активованих керівниками хору. Софія Стрельченко – одна з найталановитіших вокалісток того незабутнього колективу. Музика – це її хобі, відрада, утіха й насолода. Де Соня – там і пісня, і танець, і дозвілля. Сподівається, що й онуки та правнуки успадкують ці риси.
Мають Стрельченки двох доньок – Валентину й Олену, теж педагогів, онучок – Наталію та Софійку. Є вже й правнучка Емілія, п’ять рочків має. Вона нещодавно вручала квіти воїнам-танкістам АТО. Життя продовжується новими турботами й випробуваннями. Та жінка із сонцем на плечі все встигає, маючи силу нових свіжих ідей, які чекають на втілення. Розглядаючи світлини в саморобних альбомах-звітах про проблемну чергову фантазійну зустріч із подругами – членами занять університету для жінок пенсійного віку, не можна не захопитися отим живим вогнем, який палахкотить в очах цієї жінки з вінком рудбекій на голівці, із хлібом-сіллю у руках, із гостинним застіллям на своїй дачі у Гаях. Цей будиночок – їхній сімейний прихисток, обладнаний та облаштований із великим умінням та любов’ю, радо стрічає кожного, хто хоче отримати радість для душі, знання для розуму, досвід для рук. Тут панує царство квітів і саморобних витворів. На цій дачі живуть люди в злагоді із природою, у гармонії із собою. Стрельченки – обоє математики, то чи не вдалося їм, подумаєш іноді, розгадати формулу вічної краси? Вражає розкішне бароко кетяжних квітів і дерев, що розростаються й переплітаються воєдино, аби навчилися ми все це берегти, любити і дорожити цим. Вони знають насолоду праці й поезію людських взаємин. Щось є чаклунське в житті Софії, анестезійне, таємниче. Вона вміє бачити сонце і вміє вірити в Людину. О.Гончар писав, що «навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увінчувати себе у творіннях своїх і дарувати їх нащадкам ». Жіноцтво, гостре на око, захоплено каже їм услід: «Красива пара!»
Іноді допізна засиджується подружжя Стрельченків у дворі дачі. Планують, пригадують, мріють. У красі природи черпають натхнення. На манишках чоловічих сорочок, вишитих Сонею, проглядають сині-сині небокраї, на подушкових наволочках – вечорові зорі й місяць, як тут, у Гаях, де квітнуть на клумбі маки, щоб стати окрасою виготовлених віночків, які щедро роздаруються потім людям у нагороду на різних заходах.
Надвечір’я свого життя Стрельченки зустрічають у колі друзів, однодумців, родини. Як і щороку, тут падають яблука, восени зріє виноград, спокоєм і жоржинами дихає вересень. Завітайте – не пошкодуєте! І пригостять, і підучать, і оптимізму додадуть.
Ну й хай на осінь повернуло! А душа Софіїна живиться красою й роздаровує її іншим. Милуюся і я її витворами, вигадками, вражаюся допитливістю, умінням робити приємність із простих деталей нашої буденності. Зворушливо читаю рядки Споминів: «Зараз без поспіху хочеться пригадати все життя, що було доброго, успішного – поділитися з колегами, допомогти і їм розкласти на поличках пам’яті прожите. Нещодавно провела заняття про старі сукні, рушники, танці під патефон і радіолу. І це щастя. У квітні планую в міській бібліотеці організувати свято «Повернення карапету», а далі – яку вісточку мені Бог пошле… Готую ось у Суми на виставку стенд «Україна понад усе» на домотканому полотні… »
Звідки приходять, як народжуються оригінальні авторські орнаменти на рушниках, панно, сорочках, сукнях? На це одвічне запитання таїни творчості, як і більшість майстринь, вона не дасть точної відповіді. Оцю химерну вишивку побачила в себе у квітнику, а отой хрещатий червоно-чорний орнамент ліг на полотно, коли слухала вісті з АТО… Анютині глазки дивляться з рушника маминими очима, а на скатертину попросилися волошки, що нагадують чоловікові очі. Ліричний характер відгукується ліричним заспівом у всьому, чого торкаються її вправні руки. На все життя впряглася в буденні турботи про хліб насущний, а душа виспівує кольорами землі.
Сивою хмарою, сонячним променем, плачем іволги стікав час. Мудрий досвід і спокій входили в кожну роботу мисткині. Шиття – це невсипуща праця – у пошуках, у гризоті сумління, у сльозах відкриттів. Жила не лише турботами душі, а й розумом науки, адже викладала царицю наук. Усе життя – суцільна математика, пов’язана з ліричним баченням світу. До 200-річчя з дня народження Т. Шевченка вишила панно розміром 2,5×1,5 м (4 місяці праці !). Портрет Кобзаря обрамлений кетягами калини, волошками з пшеничним колосом. Переважають українські національні кольори-символи. Монументальна робота! У ній проявилися характер, воля й мудрість майстрині.
Вражають рушники із актуальними назвами: «Героям Слава» і «Слава Україні». Їх розміри – 4 м x 0,75 см (кожен). 200 годин життя пішло на вишивання кожного з них, 47 тис. хрестиків на кожному, 1 тис. м акрилової в’язальної нитки використано для оздоблення. Заголовки вишиті синім та жовтим кольорами. Глибоко продуманим є поєднання рослинного (східна частина України) та геометричного орнаментів (західна частина ) за мотивами візерунків усіх областей нашої Вітчизни, що уособлює прагнення людей мати єдину країну. Натяково глибока й символіка кольорів та візерунків на обох рушниках. Чорний – символ батьківського сонячного вогню, а червоний – материнської земної вологи. Цікавий підтекст кожної квіточки, кожного листочка, пелюстки, птаха чи предмета. Погляд притягують великі повновиді троянди, що одвічно уособлювали любов і теплоту почуттів. А ось восьмипелюсткові квітки символізують батьківську сонячну енергію. Хвилясті лінії – життєдайна сила води, а зірочки – це гармонія Всесвіту. Чимало зображено й математичних фігур: квадратів, трикутників, ромбів, що символізують плодючість землі-матінки, а чаша – це достаток країни. Біля неї примостилися птахи, як сама вірність, надійність, любов. Квіти в чаші – багатство народу, пуп’янки – його майбутнє. Зверху над цим букетом – трилистник – символ нескінченності роду, а пташенята, що заглядають в середину букета, – це мужні сини-захисники Вітчизни. Усе це квітуче диво підсилено закликом «Слава Україні!», обрамлено геометричним малюнком, підкреслено вензелями і хрестом, бо ми з надією та вірою в Бога хочемо ще довго грітися сонячним промінням, що зображене в самому вершечку рушника. Недарма по всьому полотну простежуються візерунки маленьких хрестів – вони є оберегами нашого мужнього народу. Таку ж вишивальну канву та косий хрестик застосовувала мисткиня, створюючи рушник «Героям Слава!». Його особливість полягає у тому, що зображено багато калини, стиглого винограду, які є символами багатства землі. Голуби кличуть до сімейної злагоди та щастя, а метелики в букеті – це душі полеглих за волю синів і дочок України. Рушник має білі проміжки, тому «дихає», дає простір для думок, зіставлень, мрій.
Софія Семенівна за все своє життя мала безмір виставок, експозицій у різних музеях. І відбувалися вони то в Ромні на міських святах, то в училищі, то на ярмарках народної творчості, то в управлінні освіти, а то й – на площі Незалежності в Сумах, то в художньому музеї ім. Онацького, то в театрі ім. Щепкіна. Особливо активно проходять виставкові покази останні 10 років, на них демонструвалося більше 35 видів робіт. Вона має численні відзнаки за свою творчість від міського голови, обласного управління освіти та обласного управління культури. Плідно живе майстриня й цього року. Аби ж то лише вишивання морочило думки, а то ж вигадкам нема кінця, бо керує оригінальним «Університетом третього віку» при відділенні соціально-побутової адаптації Роменського терцентру. Люди пенсійного віку все охочіше та активніше долучаються до занять, якими керує Софія. І факультети за інтересами має університет. Особливо натхненно проходить навчання на літературно-мистецькому, а ще ж і «Вивчення комп’ютера та робота з ним», і краєзнавчий факультет, на якому частим гостем є чоловік Софії Григорій Степанович. Він добре знається на краєзнавчому матеріалі й упорядкував та видав уже більше 10 книг із цієї тематики.
Знаючи, що я народилася 1 березня, Софія Семенівна адресує мені й усім, хто прагне оновлення, такі рядки: «Я хочу у Вашу весну! І йду до неї із такою розповіддю…
У Карпатах жінки славляться своїм рукоділлям. Тчуть, в’яжуть, вишивають, особливо взимку. Витрачають на це багато ниток. Але коли приходить весна, треба з усім тим «зав’язувати». Тому ретельно зв’язують докупи рештки ниток і на кінчику чіпляють китички. Причому, чим більше кольорів, тим краще. Значить, жінка багато трудилася і виготовила немало різних виробів.
Такий витвір із решти ниточок називають мерцишори. Їх дарують одне одному в знак початку весни. Досить сидіти за шитвом, час виходити з хати! Мерцишори спершу кріплять до кептарика, а потім вішають, як обереги, на дерево на добрий урожай…»
І, звичайно, я отримала від Софії такий оберіг і прикріпила його на яблуні, щоб і мені, і їй врожаїлося плодами з дерева пізнання і ніколи-ніколи не закінчувалися різнокольорові нитки долі.
«Не ти носиш коріння, коріння носить тебе», – говориться у Святому писанні. Коріння її родоводу гіллясте й талановите. Воно із добра й любові, воно із материзни, яка зветься Україною. Софіїн учитель Й. Дудка заповідав:
Ради життя, ради обнови –
На світлих витоках любові –
собори світлих, чесних душ!..
Тамара Марченко