Ридала-плакала зима,
Сльозами гірко умивалась,
Бо ніжної краси нема.
Уже самотньою зосталась.
Ридала-плакала зима,
Текли з очей струмками сльози,
І дивувалася сама:
За що покинули морози?
Ще ніби вчора у фаті
Із вітром у танку кружляла,
В такім веселім забутті
На вітер білий сніг жбурляла.
Аж ось з’явилася весна
І стала з вітром загравати.
Ще й заходилася вона
З її убрання глузувати.
Ридала зранку й цілий день,
І з горя сходила водою,
Сховалася за чорний пень,
Накрившись білою фатою.
Зітхала в темряві зима,
Свої втирала сльози. Лихо!
Відчула: жити сил нема, –
І відійшла раптово й тихо.