Ще не встигло висохнути чорнило Варшавської угоди між Москвою та Польщею, за якою новий кордон між цими державами проходив долиною Малої Хуси, як з заходу насунулась чорна козацька хмара і посунула цей кордон знову до річки Терн. На російсько-польській шахівниці з`явився третій гравець – козаки на чолі з Гетьманом Богданом Хмельницьким.
В середині 17 століття до царського двору в Москву стали надходити “тревожные вести” з наших країв. Путивльський воєвода Никифор Плєщєєв доносив царю в де`вятий день липня 1648 року: “…писал ко мне из нового отдаточного города Недрыгайлова голова, путивлец Василий Головленков с черниговцем Данилом Сторуновым, что посылал де он из Недрыгайлова для проведывания всяких вестей в литовский город Костянтинов стрельцов Ивашки Стратонова со товарищи. Июня в 6 день прибежали к нему в Недрыгайлов те стрельцы, в расспросе ему сказали, что де пришло в тот Костянтинов город запорожских козаков от гетмана запорожскаго Хмелницкаго человек с 300 и больше, и урядника де костянтиновского Криштофа Сеножацкаго убили и ныне де теми литовскими городами владеют сотники с козаки. И я, опасаясь от тех козаков и от татар живу в Путивле с великим береженьем. А в новоотдаточный город в Недрыгайлов к голове я писал, чтоб он по тем вестям жил в Недрыгайлове с великим береженьем, чтоб козаки и татаровя над городом дурна какого не учинили и людей не побили. А по твоему государеву указу послано ныне из Путивля путивльских служилых людей на Хотмышской 150 человек, да в новоотдаточный город Недрыгайлов 100 человек…“.
Та до відкритого протистояння діло так і не дійшло. На образи про те, що козаки: “…сіно потравили побіля річки Сули і по Терну, ліси спустошили..”, костянтиновці відповіли: “Коли вам в Недригайлові від нас тісно, то йдіть собі з богом, а нам окрім цієї землі дітись ніде”.
На скарги своїх воєвод цар відповів, щоб зачекали відповіді від Хмельницького: як той відпише, так тому і бути.
А тим часом, щоб залагодити прикордонні непорозуміння з московським царем, Богдан Хмельницький, будучи у Паволочі в серпні 1649 року, доручає своїм старшинам Громеко та Гамаліям виїхати на Посулля і розібратись зі скаргою воєводи Прозоровського. Окрім цього, їм було доручено оглянути місцеві ліси для можливості затримання там козацького резерву, що не зміг потрапити до реєстру згідно Зборівської умови. Швидко розібравшись зі скаргами московської сторони, Гамалії та Громеки натрапили на місця, які належали Яремі Вишневецькому, а після його втечі ще були майже ніким не зайняті. Користуючись правом займанщини, вони об’їжджають облюбовану територію і, порушивши царський кордон, дістаються правобережжя Терну. Потім старшини повернулись до гетьмана, доповіли стан справ та разом і випрохали універсали на володіння лісами. Маючи на руках універсали на володіння землею та лісами, Гамалії за дорученням гетьмана переводять із Правобережжя козацький резерв, що не потрапив до реєстру і розміщають його на самовільно захопленій царській землі. Так цареві довелося йти на невеликі поступки, і пряма лінія кордону вигнулась неправильною дугою на схід до річки Терн. В подальшому до перегляду цього кордону ще неодноразово повертались путивльські воєводи, але позитивного результату це не дало, і “гамаліївщина” назавжди залишилась під гетьманською булавою.
Слобожанщиною по р.Терн
Поява козацьких формувань в лісах біля Терну сприяє новому заселенню “Іванівки” на місці слободи, що спробував було заснувати Ярема Вишневецький. За переказами Гамалія навіть збудував у селі церкву.
В 1665 р. Григорій Гамалія стає Лубенським полковником. Цього ж року він у складі делегації Гетьмана Брюховецького прибуває до Москви, де отримує від царя дворянський титул і підтверджувальну грамоту на володіння Хоружівськими землями, до яких тоді і відносилась слобідка Іваницька. Гамалія досить часто прояв¬ляв самостійність у діях і не визнавав авторитетів, через що потрапляв в опалу до влади. То він майже рік перебував в Гадячі “в оковах” за підозру в підтримці Дорошенка. В іншому доносі фігурувала його дошкульна репліка, кинута російському полковнику: «Что ты меня, полковник, порекаешь? Не саблею, де, нас взяли ». Тож у 1688 р. за наказом з Москви він був усунутий від полковницького уряду і навіть за підозрою в опозицій¬них діях на деякий час узятий «под караул». Однак невдовзі він знову повертає втрачені позиції, потрапивши до когорти значних військових товаришів. У 1689 р. він, згідно з гетьманськими універсалами, поновив права на свої володіння. А 30 вересня 1690 року Григорій Гамалія знову отримує від царя підтверджувальну грамоту на володіння Хоружівськими землями.
Та російські воєводи вже здавна зазіхали на землі нашого краю, не рахуючись з давніми договорами. Від цього була шкода в першу чергу жителям, що мешкали в прикордонні. Про це є прецікавий документ – лист гетьмана Мазепи до царів Петра та Івана такого змісту:
“Божою милістю, Іван Мазепа, гетьман з військом Запорізьким, смиренно чолом б’ємо!
Дуже докучливо тепер людям, жителям городка Смілої, Костянтинова і Хоружівкн, коли по Вашому Указу думний дворянин і воєвода Путивльський Григорій Іванович Косагов з товаришами зажадали між Недригайловом, Тернами, Костянтиновом і Хоружівкою оглядати давні кордони. Вони з полковником Сумським багатолюдному Смілому та іншим мешканцям вчинили багато шкоди; озимі і ярі посіви потоптали, сіно¬коси потолочили та лісові займища повирубували, а деякі зовсім до Путивля і Тернівської волості відграничили. Про свою скорботу, вони, смілянські та інші мешканці, плачуть і до мене, гетьмана, заносять прохання, щоби я їм в тому допоміг. А особ¬ливо Григорій Гамалія, значний і старанний та заслужений військовий товариш, що має у своєму володінні село Хоружівку, дуже поби¬вається і скорбить від того, що від с. Хоружівки відмежовані землі, які кілька десятків років були у нього. Та ніхто йому до цього часу не чи¬нив перепон. За тих людей сумуючи, і на мене, як гетьмана, нарікають, бо за був¬ших гетьманів в тих землях такого не бувало, як скоїлось при моєму уряді. А мені, гетьманові, жаль, що хтось, догоджаючи своїм прихотям, про ті землі доніс до Вас чолобитну, а тернівські і недригайлівськї діти боярські, маючи вдосталь грунту, завжди ним були довольні. А через багато років доброї згоди з Хоружівцями і Костянтинівцями жили, не потребуючи нового розмежування. І хіба в таких широких краях той між землями кордон потрібний був, коли ляхська в цих українських краях простягалася область? А тепер, коли з великою Росією і Мала Росія в спілці, те межуван¬ня зовсім непотрібне.
Прошу, щоб Ви указали, як з тими землями бути? Щоби смілянські і костянтинівські мешканці в утиску не плакали, а заслужений Григорій Гамалія від скорботи не сокрушався”.
З Батурина, 11 липня 1693 року Іван Мазепа
В цьому листі, зокрема, йде мова про те, що від Хоружівки були відмежовані іваничанські землі, які були колись самовільно захоплені, та фактично належали Гамалії, бо були підтверджені і гетьманськими універсалами і царськими грамотами. Питання старого кордону знову було підняте Путивлем, що і призвело до сумних наслідків. За переказами старожилів, під час нападу на Іваницю “недригайлівців” була спалена і дерев»яна церква, яку збудували за Гамалії.
Так царські воєводи “старались”, щоб непорозуміння і незгоди гетьмана Мазепи з російським царем Петром І з часом переросли у відкрите протистояння.
Відомо, що до своєї смерті (1702р.) Г. Гамалія проживав і господарював у Лохвиці, де сотникували його брат Андрій та племінник Антон. За історичними описами Хоружівські землі належали Гамаліям до 1708 року. “По нем Григорью тим селом владел брат его асаул енералний Андрей Гамалея, по Андрею егож сын Антон Гамалея а по нашествии в Малую Россию шветском так выше означенное местечко Костантинов з селами яко к тоеж село Хоружевка определена на особу его графского сиятельства за господина Гаврила Ивановича Головкина.”
В 1708 році, після переходу гетьмана Мазепи на бік шведів почались переслідування його прибічників. Не минула лиха доля і Хоружівку. Все майно Гамалії було конфісковано. Протягом наступних місяців на Україні відбувалися численні слідства й жорстокі кари над усіма, хто був причетний або тільки запідозрений у причетності до справи Мазепи. Це мало місце скрізь, де була московська влада, але особливо страшну пам’ять залишила по собі діяльність слідчої канцелярії в Лебедині. Там була тоді царська головна квартира й було зосереджено більшість слідчих справ, що провадилися з особливою ретельністю й жорстокими тортурами.
Невідомо, яку посаду на той час займав Антон Гамалія. Як видно з його допиту, що відбувся після Полтавського бою, «он уряду никакого напред се¬го не имел, служивал под бунчуком за товариша». Разом з тим це свідчення не зовсім відповідало істині. Антон Гамалія приховував, що в кінці 1708 року гетьман Мазепа призначив його білоцерківським пол-ковником. Та оскільки він фактично не керував полком, бо перебував при гетьмані, то його зізнанню повірили, і в справі “мазепинців” Антон Гамалія проходив як «козак». Спочатку його відправили до Сибіру, а починаючи з 1712 року і до смерті в 1728 році, Гамалія жив на засланні в Москві.
В памяті іваничан залишились тільки спогади про те, що перший пан, який володів Іваницею, був Гамалій. Збереглись і народні назви тих часів: “Гамаліївщина” та “Гришківщина”. Такі назви мають ліси, що оточують Іваницю. Назва “Гришківщина”, враховуючи те, що ім»я Григорій в ті час звучало як Гришко, теж, швидше за все, стосується Григорія Гамалії.
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та поїхав
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти…
(Т.Г.Шевченко «Гамалія»)
Шумить до сих пір ліс, який в народі так і називають “Гамаліївщина”, височить віковими деревами з крутих пагорбів Гострого Шпиля. Можливо, саме тут, на цих пагорбах, і стояв колись бравий козак Григорій Гамалія, спостерігаючи з висоти пташиного польоту, як в долині Терну, на його лівому березі, мирно диміли козацькі курені деркачівців і знайомий запах сивухи ледве вловимо наповнював свіже повітря своїм п`янким ароматом свободи: там, за рікою – Слобожанщина.
Григорій Поперека,
с.Іваниця