Стрельченку Віктору Петровичу
Настане час, коли спитають кожного із нас.
Хто відповість, хто – ні.
Людина мешкає в Ромні.
Своя.
Та не тому, що знаю її я.
Своя і місту, і землі.
А язики і очі злі
(Когось-то завидки беруть добряче)
Ламають голову: кому б і як „віддячить”.
Та трясця їм таким.
Я не про те, щоб „як” і з „ким”.
Я – про дорогу, що веде до Храму,
Про того, хто важку відсунув браму,
І очі вам розплющити зумів.
Чи ж кожний зрозумів,
Чи тільки, так: хильнув і втік.
Ми живемо в цікавий вік.
По колу ходимо. Що далі?
І ордени штампуємо, й медалі.
Про всякий випадок. А то!
Один у одного питається: – Ти хто?
– А ти?! Моліться Богу,
Не встати щоб „не на ту ногу”.
Покажемо, чого ми варті.
Сьогодні, браття. Не до жартів!
Та зроблено почин.
Багато є причин
І реготіти, і голосити,
І Бога є про що просити.
А чи не українці ми? Не козаки?!
З легкої нашої руки
Було і є. І буде!
Шануймося бо, люди!
12 липня 2008р.
